Життя після переїзду: історія родини з Дружківки

Проєкт: Підвищення життєстійкості постраждалих від війни українців

До війни життя родини Світлани було розміреним та передбачуваним. У затишній квартирі в Дружківці мешкало п’ятеро людей: пані Світлана з чоловіком, двоє синів, а також бабуся з інвалідністю. «Життя було звичним, — згадує Світлана. — Школа була поруч з домом, я працювала в теплопостачальній компанії, їздили відпочивати. Все було добре».

Війна увірвалася в їхнє життя раптово, але виїхати одразу не вдалося — Світлана відповідала за колектив на роботі й не могла все покинути. «У ніч на 24 лютого я зателефонувала колегам, які служать, і вони підтвердили — почалася війна. Але на мені був колектив, я не могла просто поїхати», — розповідає жінка.

Тільки у квітні, коли ситуація стала критичною, родина наважилася на евакуацію. З двома торбами одягу та документами вони вирушили в невідомість. «Ми думали, що їдемо на 2-3 тижні, сподівалися скоро повернутися», — згадує Світлана той день.

Життя у Києві склалося по-новому. Світлана продовжила працювати віддалено у своїй теплопостачальній компанії, згодом приєднався і чоловік, коли в рідному місті зовсім не залишилося роботи. Старший син вступив до Інституту Б. Грінченка, де вивчає японську мову та культуру. «Дуже сподіваємося, що він зможе поїхати на навчання до Японії за програмою обміну», — ділиться мрією Світлана.

Нещодавно вони зі старшим сином навідалися до Дружківки. «Мамо, я не можу тут бути, — сказав син. — Такий занепад, спустошення і страх». Хоча в Києві теж бувають тривоги, але тут є життя — школи працюють, діти ходять на гуртки, можна знайти розваги.

«Коли я буваю в рідному місті у відрядженнях, мене вражає відсутність дітей на вулицях», — розповідає Світлана. — «А ті, що виходять… вони якісь сумні, без дитячої безтурботності. Багато хто спробував виїхати, але не зміг закріпитися в інших містах і повернувся. Але там не працює жодний навчальний заклад. Діти цілими днями сидять у квартирах з гаджетами, не спілкуються між собою».

«Так, тут доводиться платити за житло, але воно того варте», — переконана жінка. У Києві діти можуть ходити до школи, відвідувати гуртки, брати участь у різних заходах – мати справжнє дитинство.

Особливо тепло Світлана відгукується про дитячі осередки Благодійного фонду «Руки Милості». «Тут душевніше, ніж деінде», — ділиться вона. — «Не просто відпрацьовування навичок, а справжнє спілкування. Діти вчаться взаємодіяти, домовлятися, пробують себе в різних видах діяльності. І все це в атмосфері турботи та розуміння».

А мрії у родини прості — подорожувати Україною, може, навіть світом, але головне — мати впевненість у завтрашньому дні. «Хочеться не сидіти на низькому старті з нерозібраними валізами», — зізнається Світлана.

Ми щиро вдячні нашим партнерам World Vision та Action Deutschland Hilft за фінансову підтримку, яка допомагає створювати такі важливі простори по всій Україні. Разом ми можемо дати дітям те, чого вони зараз найбільше потребують — відчуття захищеності та радість дитинства.

Дізнатися більше про наші дитячі осередки та проєкт «Підвищення життєстійкості постраждалих від війни українців» ви можете на нашому сайті.

Приєднуйтесь — разом ми зможемо підтримати ще більше родин, які цього потребують.