Особливе материнство: шлях любові та прийняття

Проєкт: Підвищення життєстійкості постраждалих від війни українців

Коли народжується дитина, ми будуємо плани на її майбутнє, мріємо про її успіхи та досягнення. Але іноді життя має свій сценарій. Сьогодні ми розповімо історію Ганни та її сина Миколи — історію, яка вчить нас безумовній любові та терпінню.

«До хвороби Колі я працювала в поліклініці, мала звичайне життя», — розповідає Ганна. Коли сину виповнилося три роки й він все ще не розмовляв, лікарі спочатку говорили про затримку мовлення. Діагноз «аутизм» поставили значно пізніше. З того часу Ганні довелося залишити роботу: «Весь мій час був присвячений тому, щоб навчити Миколу говорити, писати, читати, адаптуватися в школі».

Пошук відповідної школи та розуміння з боку оточення стали справжнім випробуванням. «На жаль, у нашому суспільстві ще не готові приймати особливих дітей. Навіть рідні іноді не можуть прийняти особливості Миколи — чоловік досі не прийняв діагноз, а бабуся спілкується з ним як з маленьким», — ділиться Ганна. Але жінка наполягає на тому, щоб з сином говорили відповідно до його віку, адже Микола — добрий і товариський підліток.

Новим випробуванням стала війна. «Коли почалися бомбардування, ми виїхали до Польщі з допомогою християнської організації, яка допомагала евакуювати сім’ї з дітьми з інвалідністю», — розповідає Ганна. Для Миколи це була перша подорож потягом, але хлопець сприйняв її спокійно завдяки турботі волонтерів.

«Такі діти вчать нас багатьох речей, — усміхається Ганна. — Терпінню, іншому погляду на світ. Микола навчив мене цьому. У нього є своя особлива безпосередність, і це прекрасно».

Особливим досвідом для родини став час у Польщі, куди вони виїхали у березні 2022 року. Там зовсім інше ставлення до особливих дітей – їх сприймають нормально, підтримують та допомагають адаптуватися до життя.

У польській спеціальній школі Микола по-справжньому розкрився. «Вчителі шукали індивідуальний підхід, залучали його до всіх заходів, навчали практичним навичкам. Коли ми від’їжджали через два роки, весь клас засмутився, що Коля повертається додому», — згадує мама з теплотою.

Повернутися до дому було непросто, сьогодні Микола продовжує навчання в Києві, і досвід, отриманий у Польщі, дає надію на кращі зміни в українському суспільстві.

Справжньою радістю для родини стало знайомство з Благодійним Фондом «Руки Милості». Ганна знайшла інформацію про підлітковий клуб у соціальних мережах і вирішила спробувати. «Я відправила документи на розгляд, думаючи — а що як візьмуть? І нас запросили!», — згадує мама з усмішкою.

Микола відразу знайшов себе у групі. «Він витримав усе заняття, познайомився з іншими підлітками. Тут немає булінгу чи насмішок — діти спілкуються, обговорюють різні теми, підтримують одне одного», — розповідає Ганна. У клубі проводять майстер-класи, грають у настільний теніс, малюють, займаються термомозаїкою. Після кожної зустрічі — спільне чаювання, де діти можуть невимушено поспілкуватися.

«Коля так розкрився! Його навіть прозвали ‘Вікіпедією’ через те, що він багато знає і любить ділитися інформацією», — з гордістю розповідає мама. Особливо зворушливим моментом стало святкування дня народження Миколи у клубі — хлопець сам попросився прийти та відсвяткувати з новими друзями.

«Ви робите добру справу, — каже Ганна працівникам Фонду. — Тут діти відчувають, що їх приймають такими, якими вони є. Вони розкриваються, почуваються вільно. Це безцінно».

Історія цієї родини про силу материнської любові, про щоденну боротьбу за краще майбутнє для своєї дитини, про надію та віру.

Благодійний Фонд «Руки Милості» продовжує створювати простір, де діти та їхні родини можуть відчути себе прийнятими та зрозумілими. Ми глибоко вдячні всім, хто долучається до цієї важливої справи. Особлива подяка нашим партнерам – World Vision за фінансового сприяння Action Deutschland Hilft.

Якщо ви хочете долучитися до наших дружніх просторів для дітей та дізнатися більше — сторінка проєкта «Підвищення життєстійкості постраждалих від війни українців». Тут кожен знайде розуміння, підтримку та нових друзів.